тел.: +38 (044) 272-43-82

Юридическая компания «Просперитас»: юридическое сопровождение, хозяйственные споры, споры налогообложения, защита интеллектуальной собственности, юридические услуги широкого спектра.

Судова практика з питань стягнення заборгованості за орендними платежами до державного бюджету

Відповідальність за невиконання умов договору оренди, зокрема за несвоєчасне та неповне внесення орендної плати, встановлена як законодавством України загалом, так і кожним окремим укладеним договором оренди державного майна. Через виникнення заборгованості за сплатою орендних платежів та у звíязку з порушенням орендарями вимог статей 18 та 19 Закону України Про оренду державного та комунального майнаa від 10.04.92 No 2269 XII (зі змінами та доповненнями), статті 629 Цивільного кодексу України, статей 284 та 343 Господарського кодексу України регіональне відділення у кожному такому випадку звертається з відповідними позовними заявами до господарського суду. У результаті задоволення позовних вимог (а саме стягнення до державного бюджету суми основного боргу, пені та збитків від інфляції) суд відповідно до статті 117 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) на примусове виконання судових рішень видає наказ (виконавчий документ). І саме з моменту, коли стягувач (орган приватизації) вже має виконавчий документ, який він відповідно до вимог Закону України Про виконавче провадженняa від 21.04.99 No 606 XIV (зі змінами та доповненнями) спрямовує разом із заявою про відкриття виконавчого провадження до виконавчої служби у будьякому районі м. Києва, виникають численні проблеми.

Так, у Конституції України визначено, що кожне судове рішення підлягає обовíязковому виконанню на всій території України; цю функцію виконує Державна виконавча служба. Рішення суду або іншого органу (посадової особи) має реалізовуватися у завершальній його стадії - виконанні, де, власне, й відновлюються порушені права та охоронювані законом інтереси держави, а невиконання будь якого рішення не тільки підриває авторитет органів влади, а й насамперед ускладнює виконання ними повноважень, передбачених Конституцією та законами України.Основним завданням органів державної виконавчої служби (відповідно до статті 1 Закону України Про державну виконавчу службуa від 24.03.98 No 202/98 - ВР (зі змінами та доповненнями) є своєчасне повне та неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Регіональне відділення також постійно відслідковує та контролює отримання в установленому порядку виконавчих документів від судових органів і в найкоротший строк спрямовує їх до виконання в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Однак до цього часу не існує дієвих механізмів виконання судових рішень, практично відсутня й система організації такого виконання.

Відповідно до статті 5 Закону України Про виконавче провадженняa державний виконавець зобовíязаний вживати заходів примусового виконання судових рішень; неупереджено, своєчасно, повно вчиняти свої дії. Реальний стан справ щодо виконання державними виконавцями рішень судів стосовно порушення умов договорів оренди державного майна свідчить про нагальну потребу реформування системи примусового виконання рішень.

Про це зокрема свідчать численні приклади з практики регіонального відділення щодо співпраці з органами державної виконавчої служби зі стягнення заборгованості з орендної плати та інших платежів до державного бюджету.

Так, у справі за позовом регіонального відділення до приватного підприємства Юридична компанія Джерелоa про стягнення заборгованості з орендної плати та виплату неустойки, сума позову становила 1 827, 58 грн. Рішенням господарського суду м. Києва від 19.09.06 позов було задоволено та відповідно до статті 117 ГПК суд видав наказ про примусове виконання цього рішення. Керуючись нормами статті 116 ГПК, регіональне відділення як стягувач 13.12.06 спрямувало цей наказ разом із заявою про відкриття виконавчого провадження до відділу державної виконавчої служби (ВДВС) Шевченківського районного управління юстиції м. Києва для виконання.

Після численних запитів про хід виконавчого провадження та скарг до ВДВС Шевченківського районного управління юстиції м. Києва регіональне відділення лише 03.10.07 одержало постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження державного виконавця зазначеної виконавчої служби від 17.07.07; причиною відмови в постанові було визначено те, що відповідно до зазначеної юридичної адреси боржник територіально не підпадає під сферу дії виконавчої служби Шевченківського району, а цією справою має займатися ВДВС Соломíянського районного управління юстиції м. Києва.

У ситуації, що склалася, цілком логічним видається запитання: невже виконавча служба звернула увагу на заяву регіонального відділення та наказ суду лише через 8 місяців після їх надходження, надавши до того ж таку вичерпнуa відповідь?

Ще одним подібним прикладом є справа стосовно позову регіонального відділення про стягнення з колективного підприємства Київтрактородетальa до державного бюджету коштів на суму 4 067,67 грн., який рішенням господарського суду м. Києва від 11.03.04 було задоволено в повному обсязі.

На виконання зазначеного рішення суду було видано наказ від 06.04.04, який згодом (25.02.05) разом із заявою про відкриття виконавчого провадження спрямовано до ВДВС Солом'янського районного управління юстиції м. Києва відповідно до вимог чинного законодавства (зроблено відмітку про вручення зазначеної заяви працівниками відділу звíязку службовцям ВДВС Соломíянського районного управління юстиції м. Києва).

Однак у відповідь на запити та скарги до органу державної виконавчої служби у Соломíянському районі м. Києва стосовно тривалої відсутності будь яких виконавчих документів та документів, які б засвідчили стягнення заявленої суми до державного бюджету, регіональне відділення неодноразово одержувало листи з повідомленнями про ненадходження до зазначеної служби документів для виконання, що насправді не відповідало дійсному стану справ. У подальшому за результатами перевірки ходу виконавчого провадження Головним управлінням юстиції у м. Києві регіональному відділенню стало відомо, що виконавчий документ дійсно було отримано ВДВС Соломíянського районного управління юстиції м. Києва і щодо нього навіть було винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження. Цей факт підтверджував і лист ВДВС Соломíянського районного управління юстиції м. Києва. У ситуації, що склалася, ВДВС Соломíянського районного управління юстиції м. Києва лише 07.09.07 звернувся до господарського суду м. Києва із заявою про видачу дублікату наказу господарського суду м. Києва від 06.04.07 - при цьому строк, встановлений для предíявлення наказу для виконання відповідно до статті 120 ГПК було порушено, тому господарський суд м. Києва залишив заяву без задоволення.

Цей приклад свідчить, що виконавча служба проігнорувала вимоги статті 21 Закону України Про виконавче провадженняa, якою встановлено лише трирічний строк предíявлення виконавчого документа для виконання. Отже, потрібний постійний контроль за дотриманням установлених законом строків здійснення виконавчого провадження виконавчими службами, оскільки випадки невиконання вимог стягувачів (державних органів виконавчої влади), вчинення виконавчих дій у строки, які порушують вимоги чинного законодавства, або невчинення їх узагалі стають дедалі частішими.

Механізм стягнення виконавчою службою коштів з боржників є недосконалим, а сам процес - тривалим та залежним від результатів співпраці з бюро технічної інвентаризації, управліннями державної автоінспекції та іншими службами, які є носіями інформації про майно боржників, з яких стягуються кошти.

Так, у деяких справах у результаті задоволення позовних вимог регіонального відділення стосовно примусового стягнення платежів за оренду державного майна та на підставі прийнятих за позовом рішень господарський суд видає накази про примусове їх виконання. Відтак регіональне відділення в установленому законом порядку звертається до органів державної виконавчої служби із заявами про відкриття виконавчого провадження. Зазначена служба виносить постанову про відкриття виконавчого провадження в порядку, встановленому статтею 18 Закону України Про виконавче провадженняa. Зі свого боку, органи державної виконавчої служби здійснюють усіх можливих заходів щодо виявлення майна боржника. Зокрема вчиняються запити до органів державної податкової інспекції, управлінь державної автоінспекції, бюро технічної інвентаризації. Однак із відповідей на запити зíясовується, що за вказаною адресою боржник не зареєстрований, інформація про наявність у нього автотранспортних засобів відсутня, а на рахунках немає жодних коштів.

Під час виїзду державних виконавців на місце також встановлюється факт фізичної відсутності боржника за наявною адресою. На підставі зíясованих фактів органи державної виконавчої служби виносять постанову про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пункту 2 статті 40 Закону України Про виконавче провадженняa, яким передбачено таку дію у разі коли в боржника відсутнє майно, на котре може бути звернено стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Таким чином, хоча дії та заходи, визначені законом, виконавчою службою вчинені, заборгованість з орендної плати до державного бюджету не погашено - ані добровільно, ані примусово.

Трапляються також непоодинокі випадки, коли господарські суди на запити регіонального відділення щодо одержання виконавчого документа повідомляють, що відповідно до частини 2 статті 116 ГПК накази щодо стягнення сум до державного бюджету були надіслані місцевим органам податкової служби, завданням якої відповідно до статті 2 Закону України Про державну податкову службу в Україніa від 04.12.90 No 509 XII (зі змінами та доповненнями) є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обовíязкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (зокрема це стосується наказів з приводу стягнення коштів до державного бюджету). Це кореспондується з нормами статті 9 Закону України Про виконавче провадженняa, згідно з якою у передбачених законом випадках рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, установами банків тощо.

У таких випадках регіональне відділення обовíязково спрямовує запит до визначеного у судовому повідомленні органу податкової служби стосовно надання інформації про хід виконавчого провадження. На цей запит місцеві органи податкової служби повідомляють, що спрямовують надіслані їм накази з відповідними заявами про відкриття виконавчого провадження для подальшого виконання у порядку, встановленому Законом України Про виконавче провадженняa. При цьому у випадках коли провадження відкривається за заявою органів податкової служби, органи державної виконавчої служби на звернення регіонального відділення щодо одержання інформації про хід виконавчого провадження або взагалі не надають відповіді, або пояснюють, що регіональне відділення не є учасником виконавчого провадження, тому відповідно не має правових підстав для одержання такої інформації (прикладом є лист за підписом начальника ВДВС Шевченківського районного управління юстиції м. Києва).

Таким чином, регіональне відділення не одержує відповіді на свої запити, а отже, порушуються норми законів України Про інформаціюa, Про звернення громадянa, Про виконавче провадженняa тощо, а відтак орган приватизації не має змоги контролювати процес надходження заборгованих коштів до державного бюджету.

Фактичне невиконання рішень судів є наслідком застосування застарілих норм, які регулюють процес примусового виконання в умовах сучасних суспільних відносин. Чинні закони України Про державну виконавчу службуa та Про виконавче провадженняa значною мірою вичерпали свій потенціал як перехідні на шляху до запровадження європейської моделі примусового виконання судових рішень.

Суди неефективно виконують свою контролюючу функцію, особливо коли мають місце випадки неналежного здійснення державними виконавцями своїх обовíязків. Переважну більшість скарг на дії або бездіяльність державних виконавців розглядають не суди, а органи виконавчої влади (начальники виконавчих служб) в адміністративному порядку. При цьому оскарження дій державних виконавців зазвичай використовується боржниками з метою зашкодити вчиненню виконавчих дій: особливо активно боржники спрямовують скарги саме до того органу, який безпосередньо організує виконання рішень, аби ухилитися від примусової сплати боргів з орендної плати; й у більшості випадків їм це вдається зробити. Отже, нині спостерігаємо ситуацію, коли держава в особі органів правосуддя здебільшого захищає боржника, а не стягувача - боржник має всі законні підстави для ухилення від виконання судових рішень і не нести при цьому жодної відповідальності. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що фактично за чинним правовим режимом виконання рішення суду неможливе без згоди боржника на вчинення кожної процесуальної дії.

Таким чином, потрібно насамперед на законодавчому рівні змінити роль боржника у виконавчому провадженні: він має передусім усвідомлювати свій обовíязок виконати рішення, яке набрало законної сили. Решта особливостей його правового статусу, зокрема можливість оскарження процесуальних дій державного виконавця, повинна бути докорінно змінена. Потрібно також перейти від адміністративного оскарження боржником дій державного виконавця до виключно судової процедури, адже тільки суд, який виносив рішення, а не посадова особа, має вирішувати можливість або неможливість його виконання з огляду на докази боржника. Крім того, потрібно переглянути перелік виконавчих дій та рішень державного виконавця, які можуть бути оскаржені в судовому порядку, та надати право оскарження до суду лише тих дій і рішень, які безпосередньо впливають на перебіг виконання.

Ще однією з умов належного та якісного виконання судових рішень є доступ державного виконавця до інформації про рахунки боржників та відомостей про рух коштів на цих рахунках. Проте умови розкриття банками інформації на запити державних виконавців часто унеможливлюють виконання судових рішень.

Виконання судових рішень можна вважати одним з найважливіших етапів стягнення заборгованих боржником коштів до державного бюджету, без якого прийняте рішення суду не має цінності, що ставить під загрозу саму суть судочинства.



Джерело: МАТИС А. С., ЄВТОДЬЄВА І. М. Судова практика з питань стягнення заборгованості за орендними платежами до державного бюджету//Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2008 р. № 5, с. 33

О компании - Новости - Юридические услуги - Публикации - Коллектив - Контакты